Новини України

Інтервʼю з настоятелем храму Андрія Первозванного в Бучі

Не дай вам Бог бачити ваших вірян мертвими на вулиці, кажу зазвичай своїм братам.

Інтервʼю з настоятелем храму Андрія Первозванного в Бучі
  • Published30 Листопада, 2023

Це був прекрасний храм, білий і великий, він наче тягнувся всіма хрестами та куполами вгору. Я прийшла за пів години до недільної літургії. Перед входом на церковне подвір’я прочитала табличку, що саме тут під час окупації була братська могила, тут було поховано 116 осіб, серед яких 30 жінок та двоє дітей. Потім підійшла до стіни пам’яті з іменами жертв і роками народження та смерті, народження різні: 1928, 1953, 2000 роки, а дата смерті одна – березень 2022. Біля встановленого тут козацького хреста – свічки. Чим могла завинити жінка 1928 року народження? Що вона зробила такого у свої 94?

Це один із найвідоміших храмів у світі – в містечку Буча. Містечку, яке стало відомим через звірячу жорстокість російських окупантів… Я заходжу у храм (насправді, тут їх два, верхній і нижній), де ще не прибрані стенди з фотографіями. Це фото ексгумації тіл бучан, які були поховані тут, на подвір’ї.

Отець Андрій служить літургію, а я поглядаю у вікно храму, з якого видно стіну пам’яті.

Після літургії храм нагадує мурашник, усі бігають у справах: хтось готується до хрещення, хтось комусь допомагає; так завжди відбувається, коли громада вже сформована,

– Отче, – запитую о. Андрія, коли ми сідаємо на лавку після служби, – скільки разів ви чули від вірян запитання: «За що?» І що ви їм відповідали.

– Якби ви знали, скільки разів я чув таке запитання від своїх співбратів, священників, про те, що я відповідаю постраждалим вірянам. А тут нема готової відповіді. Нема чарівних слів, які стануть ліками. Деколи ти мовчиш разом з людиною, деколи обнімеш, деколи говориш про покійного, деколи слухаєш. Іноді людям насправді не треба слів і пояснень, просто співстраждання.

Я опізнавав священника, отця Мирона, який започатковував нашу парафію у 1993 році, потім став монахом, ніхто не знає, за що його вбили. Його скинули в оглядову яму гаража. Я опізнав тіло молодого чоловіка, який співав у нашому хорі, у мене навіть збереглося відео цього співу… (Він знаходить відео, де у 2021 році в храмі лунає прекрасний чоловічий спів, і я бачу гарного чорнявого хлопця). У його кварталі тринадцять людей загинуло.

Його мама була вчителька української мови, п’яні росіяни увірвалися в домівку, катували їх і сусідів, люди були без ніг. Їх, щоб приховати злочини, відтягли на БТРі та підпалили. Я знайшов одного разу чоловіка – теслю, якого добре знав, – він лежав просто біля свого велосипеда. Прораба, який починав будувати наш храм, росіяни вбили, коли він увечері вийшов на балкон за консервацією. Снайпер убив знайомого, який із села їхав у Бучу мопедом. У мене співає дівчина, її чоловік був в Азові, він загинув, але тіло його знайшли не відразу.

Не дай вам Бог бачити ваших вірян мертвими на вулиці, кажу зазвичай своїм братам.

– Але ви вивезли родину на Західну Україну перед війною?

– Так. Я відчував, що буде війна. Точніше, я з 2014 року відспівав уже десяток власних вірян, з усвідомленням, що йде війна. А перед вторгненням читав у вівтарі молитву, де йшлося про готовність померти за державу нашу Українську. І коли я читав слова, у мене наче волосся на голові ворухнулося, було відчуття невідворотності вторгнення. Я родину за тиждень до нього вивіз, а сам залишився. Хотів бути з паствою. Але не просто бути, а щоб користь якась була. 26 лютого, на третій день війни у м’ясопусну суботу була остання служба, 27 зранку зайшли росіяни. Це була колонна, вони обстріляли місто, пошкодили водонапірну вежу й поїхали далі. Після цього не було ані зв’язку, ані світла, ані газу. Після 4 березня росіяни окупували місто, комунікації майже не було. Були смерті… Серед імен, які ви бачили на стіні пам’яті, мама та двоє дітей.

Через дорогу від храму їхній будинок, вони намагалися виїхати 5 березня. Біля мого будинку їхню машину розстріляли. Батько виповз, а мама та двоє дітей згоріли в авто. Ось такі люди лежали по нашому містечку. Ворони літали над ними, собаки бігали. Чотириста метрів звідси був морг, холодильні камери не працювали. У нас кладовище за містом, але їхати й ховати було нереально.

9 березня з Бучі виїхали перші автобуси з людьми, 10-го був гуманітарний коридор. Я зустрівся з міським головою, який ще був у місті. Він каже: треба ховати людей, везти їх на кладовище небезпечно, давайте ховати на території церкви. Я тоді не знав, чи це назавжди, чи буде ексгумація, але погодився, що це треба зробити. Міськрада ще була на місці, зачистки росіян почалися пізніше. Вони тоді просто заходили в кожну квартиру, шукали бандерівців і зброю. Меру довелося виїхати пізніше, його будинок пограбували, там зробили засідку.

По дорозі, якщо їхати з Гостомеля на Київ, перед мостом, там де розв’язка була, росіяни розстрілювали кожну машину. Людина під’їжджала до цього місця – її методично розстрілювали. Мені дзвонять, просять приїхати поховати, а я кажу, пробачте, ну, не доберуся до вас. Найбільше жертв було, коли родини намагалися виїхати, і не допомагали ані білі прапори, ані табличка: діти. Вони випускали людей лише три чи чотири рази, коли були зелені коридори.

Спочатку людей убивали, бо вони хотіли врятуватися, а коли росіяни вже окупували місто, то просто розстрілювали. Переважна більшість із тих, кого ховали перед церквою, були розстріляні просто в упор без причини, на вулиці чи вдома. Тож коли ми вирішили ховати померлих, люди одягали білий одяг, брали візочки із супермаркетів та збирали тіла загиблих. На вулиці Вокзальній лежало близько сорока людей.

– Знаєте, наші священники були першою мішенню. Але жоден із ваших вірян вас не здав.

– Я поводився обережно, не одягав священничого облачення. Крім того, я тут з 1996 року, всі мене знали. На моїх очах виростали діти, яких я хрестив і які приходили до мене на вінчання.

Але життя в окупації – це молитва та розуміння, що кожен день може бути останній. Ідеш – чотири БТРи стоять. Група росіян забігає у кожну хвіртку, обшук робити. Я не побачив вчасно, йду вулицею, розумію, що розвернутися та побігти не вийде, тоді вб’ють, тож просто йду. Кажу, можу пройти. Вони матюкають, попускають. Далі блокпост, молодих хлопців роздягають, татуювання шукають. Я йду…

– Про що, яку молитву ви молилися в той час?

– Я просто розмовляв із Батьком. Своїми словами. Комунікації з вірянами не було. Я раз на добу ліз на сосну, шукати інтернет, щоб сказати рідним, що я живий, і злазив.

Ми в цей час отримали неоціненний досвід. Мої віряни виїжджали з однією сумочкою, не знаючи, чи є в них дім. Але більшість, чия родина залишилася жива, казали мені: дому вже нема, але всі живі, і нам цього досить.

Спати тоді не міг. Було холодно. Мене рятував комин, який я запалював уночі. Весь час ішов на мінімальне забезпечення побуту: знайти воду, сховатися від обстрілу.

– Ви читали заупокійні, коли почали збирати людей?

– Приватно, читав літії. 10 березня ховали перших загиблих, їх привозили партіями. Тут же крутилося все, когось я мав відпровадити до автобуса, приїхав трактор, бігом викопали могилу, поки нічого не прилетіло. Поховали, я щось коротке прочитав. Потім напруга зростала, я виїхав, устиг, після того до мене прийшли з обшуком…

– Вчасно виїхали. Бо в ці дні росіяни вже розстріляли священника Максима Козаччину, а отця Сергія з Херсона допитували та страшно катували…

– Росіяни не могли просунутися, після Ірпеня лютували й поверталися сюди страшні у своїй невдачі, мстилися цивільним. Коли звільнили Бучу, я одразу повернувся. Почалася ексгумація.

По всій Бучі разом із селами було розстріляно 501 людину. Понад сто у нас, а ще в скверах, городах. У нас у храмі поховали 116. Більшість я відспівував. Але це була процедура – опізнати. Сюди приїхали французи з мобільною лабораторією ДНК, вони у всіх померлих взяли матеріал для тестів ДНК, у родичів брали. До цього часу є неопізнані…

На жаль, окупацією досвід війни не закінчуються. Вчора я ховав молодого військового, 35 років, який помер від поранень. Раніше я хрестив його доньку.

– Чи не пішли люди з храму після всього цього?

– З тих, кого я знаю, всі люди залишилися віруючими. Нема у мене людей, які зневірилися. У мене панахиду співають бабусі, одна з них другу окупацію пережила. Коли починає горіти земля, то люди завжди звертаються до вищої сили.

– Пам’ятаєте першу службу тут після звільнення?

– Так. Напередодні Благовіщення приїхав владика Епіфаній, помолився на могилі, ексгумації ще не було. Привіз допомогу бучанам у центр допомоги при школі. Такий був щемний момент. Люди приходять зарядити телефони, тут митрополит говорить з ними, допомогу дає. Напередодні об’їздили всіх, запросили людей на службу наступного дня. Всі, хто був у Бучі, прийшли: молилися, плакали, поминали, дякували, просили про перемогу. Все-все було на тій благовіщенській службі.

– Отче, а люди, які загинули – мученики, можуть молитися за нас?

– Складно сказати. У нас був колись такий підприємець і політик Ржавський. Проросійських поглядів, росіяни у нього жили. Але як росіяни втікали, вони його розстріляли. Хто він? На жаль, невинно убієнні не завжди святі. Бог знає їхні серця.

– У вас такий гарний храм. Всі кажуть, що храмове будівництво заморожене через брак коштів.

– Ми будувалися з 2010 року. Храм дорого будувати, але якщо з розумом і творчо підходити, самим багато що робити, то процес іде. І коли люди бачать, що ти шукаєш якісне, але не надто дороге, акумулюєш кошти, то всі раді допомогти. Іконостас із кримського каменю, візерунки на залізі у вигляді пав з якоїсь етикетки, панікадила та лампадки за власним проєктом виготовили. І місцевий бізнес, і прості люди – всі допомагали.

– Чи змінився церковний ландшафт у Бучі? Громади з МП переходять?

– З п’яти громад, три перейшли. Легко це зробила громада з Ірпеня. Вони завжди хотіли, там був проукраїнський настоятель, але до війни митрополія миттєво б забрала храм. А так одразу після звільнення Київщини перейшли. У Ворзелі, громада перейшла в ПЦУ – і просто попросили настоятеля забрати особисті речі.

У двох інших храмах колишнього МП громади перейшли, але проводити служби в церквах поки що не можуть. Московський патріархат затягує це, одну споруду церкви вони приватизували.

Відділ культури запрошував їх на спільні з нами поминальні заходи. А вони кажуть, мовляв, не знаємо, що владика скаже. У нас архієрей у Бучі з Моспатріархату. Молитися з нами не стали, але один із тих священників прийшов просто як гість. Жодної панахиди не служили разом. Я з ними намагався спілкуватися, кажу, що мені їхні церкви не потрібні, мені мого храму з головою. Не виходить діалог.

Час отця Андрія вичерпується – одразу три пари прийшли хрестити діток. Я дивлюся на малюків і розумію, що деякі з них були народжені зовсім недавно, під час війни. Це були щасливі бажані навіть у війну діти, щасливих батьків.

І це хрещення було своєрідним подарунком українському священнику, який упізнавав понівечене тіло хлопця із розкішним тенором, який стояв над трунами тих, кого десятиліттями бачив у храмі. І читав короткі молитви, щоб встигнути поховати до обстрілу.

Подарунок доброму священнику, який збудував храм і згуртував парафію, куди приходили на Великдень до семи тисяч людей, – це те, що жоден з вірних не зрадив його під час окупації, жоден не залишив парафію, коли росіяни пішли.

Авторка: Лана Самохвалова

Джерело: Україна Православна

Опублікував
Ільчук Владислав

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.